Головна » 2017 » Лютий » 3 » 3 лютого в історії Борщівщини. Народилась письменниця Клементина Попович-Боярська


3 лютого в історії Борщівщини. Народилась письменниця Клементина Попович-Боярська

20.11.2017
Автор: Sashko
Коментарі: 0
Переглядів: 568


Климентина Попович – Боярська – педагог, письменниця, громадсько – культурна діячка.

Народилася Климентина Попович – Боярська 3 лютого 1863 р. в селі Велдіжі (тепер Шевченкове) Долинського району Івано-Франківської області, в сім’ї вчителя. Батьки виховували її в дусі казенного австрійсько – польського патріотизму, „так що й слова рідного не знала”, як згадувала сама поетеса. Здобувши середню педагогічну освіту у Львові, працювала народною вчителькою в селі Жовтанцях на Львівщині, а через чотири роки переїжджає до сусіднього села Честин.

На перші роки вчительської роботи припадають і початкові поетичні спроби Климентини Попович. Навесні 1884 року відбувся поетичний дебют Климентини Попович. Пізніше вона згадувала: „Мені забажалося раз почути в свою адресу в’їдливу гумористику від самого Франка на свої твори і в цій цілі послала з моєї поетичної теки декілька віршів в редакцію „Зорі” в глибокій тайні перед ріднею, тому підписалась „Зулейка””.

Климентина Попович завдячує своїм розвитком Івану Франкові, який позитивно оцінив дебютуючий талант молодої поетеси: „У Вас безперечний талант”, „поетична сила слова”, „високий політ фантазії”. Це окрилило Климентину Попович. Їх зустрічі переросли в щиру дружбу, навіть в закоханість. Про це пише К. Попович у своїх спогадах: „Франко ревно заходився, щоб мені полегшити становище. Жертвував мені співробітництво в „Зорі”, старався через других про місце вчительки для мене у василіянок, а передовсім силував мене до серйозної літературної праці.”

У львівському часописі „Зоря” були надруковані два вірші Климентини Попович, відредаговані Іваном Франком, — „Чого я бажаю?” і „ Мусиш любити”. Франкові особливо сподобався вірш „Чого я бажаю?”, який пройнятий щирою симпатією до знедоленого люду. Вражений цією поезією, Іван Франко друкує вірш „К. П.”, „Відповідь”, де сказано про кохання та суспільно – революційну роль поезії. 11 травня 1884 року Климентина вперше зустрілась з Іваном Франком. Після цього між Климентиною Попович та Іваном Франком встановлюється жваве листування. Він не тільки друкував її твори, але постійно піклувався про літературний талант письменниці, не залишав її без уваги, стараючись зробити з неї „публічну силу”, свого однодумця, просив щоразу надсилати свої вірші. Коли в одному з листів Климентини її поезій, як звичайно не було, то Франко зреагував на це так: „Коли це справді для Вас панщина, то я не хочу Вас до неї силувати і раджу Вам ліпше закинути все, ніж робити з примусу.”

Франкові уроки надали життю поетеси цілеспрямованості, зародили непоборне бажання служити рідному народові. „Ваші слова, — писала вона Каменяреві, — збудили мене з непробудного сну”. Тож тільки завдяки його допомозі К. Попович вийшла на літературну ниву.

У 1887 році вийшов друком альманах „Перший вінок”, автором якого поряд з Лесею Українкою, Наталією Кобринською, Оленою Пчілкою, Уляною Кравченко, Дніпровою Чайкою була й Климентина Попович. Тут були вміщені її поеми „Звичайна історія” та вірш „Де Бог мій?”. Бере участь у прогресивному жіночому русі.

У 1890 році К. Попович одружилася з священиком Омеляном Боярським і переїхала разом з ним у буковинське село Вашківці, де він одержав парафію. Обірвалися зв’язки з культурним світом, а також і листування з Франком. До того ж у 1895 році водночас померли 4 – річні донечки – близнята Климентини Ліда і Нуся.

У 1896 році в Чернівцях вийшла її збірочка „Надгробок”, переповнена великою скорботою і жалем за померлими дітьми.

Після десятирічного проживання на Буковині у 1901році К. Попович разом із сім’єю переїздить у Новосілку-Костюкову Борщівського району, тепер с. Новосілка Заліщицького району.

У 1903 році Іван Франко ввів поезії Климентини Попович до своєї знаменитої поетичної антології „Акорди”.

Климентина старається всяким чином якось підтримувати зв’язки з культурним світом. І вже у 1909 році допомагає Осипу Маковею у збиранні спогадів про Юрія Федьковича, зокрема розшукує його фотографії й листи до свого колишнього побратима по службі у війську Семена Нарівняка. Але тут їй було особливо тяжко. Поетеса була морально і фізично надломлена.

В міру сил і таланту письменниця зробила помітний вклад в історію української літератури.

Деякі відомості про К. Попович знаходимо в „історії літератури руської” О. Огоновського. Історик літератури обмежився міркуваннями про те, що поезії Климентини Попович близькі до „пісень простонародних”.

Згадку про Климентину Попович знаходимо і в „Нарисі української літератури” Івана Франка за 1910р.

Твори К. Попович публікувалися в „Літературно – науковому віснику”, „Долі”, „Жіночій долі”, календарі „Просвіта” та інших галицьких виданнях того часу.

Творчий доробок письменниці складають 32 вірші, одна поема „Звичайна історія”, шість оповідань, спогади про Івана Франка та Наталію Кобринську, 39 листів до Івана Франка (1884-1898) та по одному листові до Омеляна Партицького та Михайла Возняка.

Будучи на схилі літ надломлена душевно, вона у хвилини просвітлення сідала за письмовий стіл. Саме у Новосіллі з – під її пера вийшли поезії „Хліба кришина”, „Померлому другові”, „Що стоїть більше”, „Колись і нині”, „Стоїть умерти”, „Зима”, „З осінніх дум”, „До мого друга І. Ф.”, „Весна”, оповідання „Епізод з життя”, „Сільські політики”, „Від весілля до похоронів”, „Мороз — душогуб”.

Навесні 1941 року, коли замість фашистських окупантів у Галичину знов повернулись московські зайди, їх жертвою став Омелян Боярський. Його застрелили на ганку хати, поховали на подвір’ї біля церкви.

А нелегка дорога життя привела Климентину Попович у село Бабинці Борщівського району. Односельці бачили її – маленьку, сухеньку, що часто сиділа на ганку, ніхто не цікавився її долею. Та й, здається, самій було байдуже. Жила – доживала віку у сумі, без надії, у розпачі.

Померла К. Попович – Боярська 7 травня 1945р. в с. Бабинці Борщівського району. У ті далекі роки мало хто знав, що старенька бабуся, яку ховали селом, була у свій час поетесою, ученицею Франка.

Спочатку на її могилі було поставлено скромний пам’ятник у вигляді розкритої книги. Пізніше, на початку 90-х років, було поставлено мармуровий надгробок.

В с. Новосілка проживають люди, які ще діляться спогадами про письменницю, тут збереглись три дерева – берести – місце, де часто писала свої поезії К. Попович, є могила отця Боярського, чоловіка Климентини.

Спогади Ганни Костів - Гуски


До Бабинців хвору Климентину привезли Волощакевич (по чоловікові Горохівська) і Катерина, мати Галини. Колись Климентина мріяла, що Галина буде її невісткою. Уже й заручени були з Інокентієм, який працював у сусідньому селі лікарем. Галина закінчила гімназію у Коломиї, вчителювала. Була набагато молодшою за Інокентія. Проте саме про таку дружину для сина мріяла Климентина – освічену, з високими духовними запитами, спільними для обох інтересами. Знала по собі, яке то пекло, коли поєднуються зовсім чужі душі. Та не судилось.

Інокентій, крім того що працював лікарем, був активним членом УПА, загинув у бою з енкаведистами.

Мати Галини, Катерина Волощакевич, жила у дворі священика в с. Бабинці. Саме на це обійстя вони і привезли Климентину після смерті чоловіка.

Пані Любачівна справді працювала вчителькою в с. Новосілка в 20-30-х роках XXстоліття. Вона брала активну участь у просвітницькій роботі села. Зрозуміло, тісна співпраця була з отцем Омеляном Боярським, який очолював „Просвіту” в селі, і з Климентиною – літературною діячкою. Саме вона допомогла Климентині після смерті чоловіка.

У подружжя Боярських було два сини – Інокентій та Мирослав, який після навчання виїхав до Канади. Дочка Ольга була дружиною Юрія Полянського, про якого розповідали вже очевидці.

Мій Бог – се правда
Климентина Попович
Над тихою Нічлавою,
Де осені листки сумні,
Прикриті забуттям, не славою,
Ви доживали свої дні.

Шляхетна Квітко України
В вінку поезій запашних!
Де брали Ви слова – перлини
Й рядки мережили із них?

Де Ваша Муза брала сили?
Хвороби, діти, чоловік…
В рядках надію возносили
У той скрутний, жорстокий вік!

Ваш Бог – се правда. В Вашім слові
І грама фальші не було.
…Шляхи життя важкі, тернові
Вас привели в моє село.

Ця глухомань сільська, глибинна
Зігріла Вас в останні дні…
Тернова Квітко України,
В якім згоріли Ви огні?

Переглядів: 568

Коментарі

avatar