Головна » 2018 » Лютий » 18 » Ко­ха­на Іва­на Фран­ка похована на Борщівщині


Ко­ха­на Іва­на Фран­ка похована на Борщівщині

20.02.2019
Автор: Sashko
Коментарі: 0
Переглядів: 1092


На по­чат­ку лю­то­го на­ро­ди­ла­ся ві­до­ма по­ет­ка з не­пе­ре­січ­ною до­лею, уче­ни­ця і ко­ха­на Іва­на Фран­ка Кли­мен­ти­на По­по­вич. Мо­ги­ла її — в се­лі Ба­бин­цях на Бор­щів­щи­ні, де по­е­те­са прове­ла два ос­тан­ні ро­ки сво­го жит­тя.



Ця жін­ка ма­ла не­пе­ре­січ­ний та­лант, але неп­рос­тою бу­ла її до­ля. На­ро­ди­ла­ся во­на в се­лі Вел­ді­жі (те­пер Шев­чен­ко­ве Долинсь­ко­го ра­йо­ну Іва­но-Фран­ківсь­кої об­лас­ті) в сім’ї вчи­те­ля. Як і бать­ко, ста­ла вчи­тель­кою, здо­був­ши се­ред­ню пе­да­го­гіч­ну ос­ві­ту у Льво­ві. Ще за­дов­го до цьо­го ви­рі­ши­ла прис­вя­ти­ти се­бе по­е­тич­но­му сло­ву. У цьо­му ба­жан­ні юна Ма­рія-Кли­мен­ти­на ско­рі­ше бу­ла не лі­ри­ком, а бій­цем на ба­ри­ка­дах, де від­сто­ю­ва­ла сво­їм пе­ром і сло­вом зем­ля­ків, їх­нє пра­во на щас­тя, вис­мі­ю­ва­ла то­го­час­ні ус­трої і нес­пра­вед­ли­вість.

Бу­ла уче­ни­цею Іва­на Фран­ка. Їх­нє зна­йомс­тво, спо­чат­ку в лис­тах, а по­тім осо­бис­те, три­ва­ло май­же два де­ся­ти­літ­тя і пе­ре­рос­ло в щи­ру друж­бу. Де­я­кі дос­лід­ни­ки твор­чос­ті Ка­ме­ня­ра схи­ля­ють­ся до дум­ки, що між ни­ми бу­ли біль­ші по­чут­тя, ніж прос­то друж­ба. «Я за­чис­ляю вас до лю­дей, най­ближ­че сто­я­чих до мо­го сер­ця», — зіз­нав­ся Фран­ко. Мо­ло­да 21-річ­на вчи­тель­ка зва­жи­ла­ся та­єм­но пос­ла­ти кіль­ка вір­шів у ре­дак­цію «Зо­рі», під­пи­са­ла­ся «Зу­лей­ка» (арабсь­ке ім’я — блис­ку­ча, най­кра­си­ві­ша).

На­вес­ні 1884 ро­ку львівсь­кий ча­со­пис «Зо­ря» над­ру­ку­вав два вір­ші, від­ре­да­го­ва­ні Іва­ном Фран­ком, — «Чо­го я ба­жаю?» і «Му­сиш лю­би­ти» за під­пи­сом Кли­мен­тія П. Це був по­е­тич­ний де­бют мо­ло­дої по­ет­ки. Ще біль­ше її ок­ри­ли­ли сло­ва, які во­на про­чи­та­ла у лис­ті-від­по­ві­ді Фран­ка: «…У Вас без­пе­реч­ний та­лант… по­е­тич­на си­ла сло­ва… ви­со­кий по­літ фан­та­зії… Ваш Іван Фран­ко…». «Як же це, до ме­не, ні­ко­му не зна­ної, в сіль­ській глу­ші за­губ­ле­ної учи­тель­ки, від­зи­ва­єть­ся та­кий ве­лет, та­ке бо­жи­ще не­до­сяж­не!», — ді­ли­ла­ся у спо­га­дах К. По­по­вич. Грай­ли­вість по­е­зії «Му­сиш лю­би­ти» вра­зи­ла Іва­на Яко­ви­ча і він над­ру­ку­вав у «Зо­рі» вірш «Гар­на дів­чи­но, па­ху­щая квіт­ко».

Ві­до­мо, що по­ет час­то при­їз­див до Кли­мен­ти­ни в Жов­тан­ці, а по­тім у Чес­тин­ці, що не­да­ле­ко від Льво­ва, де та пра­цю­ва­ла вчи­тель­кою. Про це во­на пи­са­ла у сво­їх спо­га­дах. А ще тре­пет­но бе­рег­ла усе жит­тя 39 лис­тів від Ве­ли­ко­го Ка­ме­ня­ра. Лис­ту­ван­ня не при­пи­ня­ло­ся на­віть то­ді, ко­ли во­на вий­шла за­між за свя­ще­ни­ка Оме­ля­на Бо­ярсь­ко­го. Во­на вва­жа­ла, що сво­єю друж­бою, став­лен­ням впле­ла у Фран­ко­ву тер­нис­ту до­лю свою не­вин­ну квіт­ку щи­рих, ді­во­чих по­чут­тів. Про це й на­пи­са­ла:

А як в по­е­му Тво­їх юних днів

Я та­кож впле­ла квіт­ку хоч од­ну,

По­се­ред злид­нів од­ну хвиль­ку втіх –

Я, Дру­же, хви­лю цю бла­гос­лов­лю!

Та спра­вжньо­го ко­хан­ня між дру­зя­ми по пе­ру не вий­шло: Фран­ко нес­по­ді­ва­но од­ру­жив­ся з ін­шою, а Кли­мен­ти­на кар­та­ла се­бе все жит­тя за те, що не бо­ро­ла­ся за своє щас­тя.

Твор­чий до­ро­бок по­е­те­си не над­то ве­ли­кий: це 32 вір­ші, по­е­ма «Зви­чай­на іс­то­рія», шість опо­ві­дань, спо­га­ди, прис­вя­че­ні Іва­но­ві Фран­ку та На­та­лії Коб­ринсь­кій. Але який гли­бин­ний зміст у її ряд­ках, яка пал­ка лю­бов до сло­ва, жит­тя, ко­хан­ня!

Кли­мен­ти­на По­по­вич-Бо­ярсь­ка бу­ла во­іс­ти­ну ве­лич­ною жін­кою, в жит­ті якої ра­дість і ту­га міц­но пе­реп­ле­ли­ся. На жаль, ту­ги і го­ря на схи­лі літ во­на піз­на­ла вдос­таль. Не­щас­ли­вим бу­ло її под­руж­нє жит­тя. Чо­ло­вік Оме­лян Бо­ярсь­кий мав па­ра­фію у Но­во­сіл­ці Кос­тю­ко­вій (те­пер — се­ло Но­во­сіл­ка За­лі­щиць­ко­го ра­йо­ну), там во­на і про­ве­ла у кло­по­тах з ним і чо­тир­ма діть­ми свої ос­тан­ні ро­ки жит­тя. Чо­ло­вік по­ет­ки, як ствер­джу­ють де­я­кі дже­ре­ла, був справ­жнім ти­ра­ном: не доз­во­ляв дру­жи­ні лис­ту­ва­ти­ся з Фран­ком, пи­са­ти по­е­зії, спа­лю­вав усі її за­пис­ни­ки. По смер­ті чо­ло­ві­ка (йо­го зас­тре­ли­ли на ган­ку влас­ної ха­ти) її, хво­ру і не­міч­ну, пе­ре­вез­ли до Ба­бин­ців, де во­на нев­дов­зі й по­мер­ла.

Про іс­то­рію ці­єї не­пе­ре­січ­ної жін­ки, її сто­сун­ки з Фран­ком ідеть­ся у кни­зі зас­лу­же­но­го жур­на­ліс­та Ук­ра­ї­ни Пет­ра Дов­го­шиї «Увій­ти в та­єм­ни­ці ду­ху. Іван Фран­ко і Бор­щівсь­кий край».

На мар­му­ро­вій пли­ті мо­ги­ли ви­кар­бу­ва­ні сло­ва із вір­ша Кли­мен­ти­ни По­по­вич:

Тож про­бу­ді­мо­ся! Нас зав­зи­ва­ють

Свя­тії ті­ні пред­ків на­ших!

Зри­вай­мо пу­та, що нас мо­та­ють

Від ві­ків, — вго­ру ди­ві­мо­ся всі!

Які ж ак­ту­аль­ні ці сло­ва й ни­ні!

Джерело: Ірина Мадзій, ТеНевс
Переглядів: 1092

Коментарі

avatar