«Нотатки мандрівниці» Оксани Ундерко: Безвіз – це чудово!
Заздалегідь оформивши біометричні паспорти, ми вирушаємо на піший перехід Шегіні-Медика. Була неділя після тривалих вихідних у Польщі, тому на переході багатолюдно, є і польська молодь, котра поверталася зі Львова з нашим алкоголем і цукерками, є і наші, котрі працюють там, а скориставшись 4-денними вихідними, відвідували рідний дім. Стояли 3 години, було досить важко на спеці у натовпі, хоч обійшлося без особливих скандалів, які, зі слів бувалих, є частими. При тому, нагліють однаково як українці, так і поляки. Щодо переходу самих митниць, то відбулося все настільки швидко, що навіть не сподівалися. Так що безвіз – це чудово!
Перші враження
Після кордону одразу кидаються в очі великі, красиві вітряки, дороги з чудовою розміткою, покошені доглянуті узбіччя. А Перемишль то вже такий чистий, увесь брукований, що складається враження, ніби все помите шампунем. Ми мешкали в монастирі сестер Василіанок (це – сучасна будівля зі всіма зручностями, хоча побудована українською греко-католицькою громадою ще на початку ХХ століття і серед фундаторів був навіть Митрополит Шептицький), тож відчуття, ніби й не покидали Україну, присутнє. Заздалегідь запланувавши у понеділок поїздку до Любліна, ми вирушаємо на залізничний вокзал за квитками. І ось приємна несподіванка: маючи серед нас дитину (мого 13-річного сина), ми можемо придбати квитки «родинні» зі 30% знижкою на всіх нас чотирьох і п'ятий син. Тому поїзд до Любліна нас коштував замість 59 злотих на одного в одну сторону ( це майже 420 грн!) 41 злотий. До речі, у всій мандрівці найбільше коштів ми затратили саме на переїзди. Але чого варті їхні потяги! Все автоматизовано, чисто, кондуктори проходять десь на середині шляху, всі чоловіки, охайні, з посмішками на обличчях. І весь сервіз побудований на довірі та ввічливості.
Люблін
Місто на відміну від Перемишля досить брудне, але то лише щодо польських реалій. В старому місті так само все ідеально і розраховано на найнеобізнанішого туриста: все пояснено, намальовано, люди залюбки стають до розмови і відповідають на нашу українську. Не буду переповідати всіляких історичностей, скажу лише, що в замку є каплиця Святої Трійці, розмальована українськими митцями у східному візантійському стилі за часів Ягайла (1418 рік). На жаль, в день нашого перебування, вона була зачинена. Зате ми побачили в старому місті тисячі шведських вболівальників, котрі заливалися пивом, очікуючи вечірнього футбольного матчу їхньої молодіжки. Маса дітей, а у Польщі зараз тривають часи шкільних екскурсій, щасливі обличчя туристів з усіх куточків Європи, чудові атракції типу фонтану, котрий розбризкує свої води на грайливу молодь – «що їм наша Україна? Наша війна? Наша розруха?» - думалося мені. А спостерігаючи за поводженням вчителів, вихователів та дітей очима української вчительки, то сум побирав мою душу. Діти там – то найбільша цінність. Коли за спиною почулося голосне, надривне вичитування дорослим якогось хлопчика, то одразу ж виявилося, що діалог на агресивних нотках ведеться російською мовою («Я тебе сказал, что нельзя!»). До дітей так розмовляють тільки на пострадянському просторі.
Перемишль
У вівторок раненько вирушаємо у Перемишлі (а ми там жили) до нашої церкви: монастиря отців Василіан на Засянні – лівого берега Сяну. Наші монахині та монахи, наш священик, відчуття, що ми – серед своїх! Після Служби бесідуємо з пані Надією, етнічною українкою з Закерзоння, батьків котрої у далекому 1947 році вивезли на північ, у Щецін. Та тепер вона повернулася і мешкає в Перемишлі. Говоримо про їхнє життя тут, у Польщі, про похід напередодні у неділю на український військовий цвинтар у Пикуличі (передмістя Перемишля), де наприкінці І світової війни у таборі для інтернованих повмирали від пошестей дві тисячі воїнів УГА, УНР, а вже у 90-ті сюди ж були перенесені останки вояків УПА, позбирані навколишніми лісами. Пані Надія рекомендує ще нам відвідати у Ярославі (це поряд) нашу чудотворну ікону, та часу ми на це не маємо. Яким же ж було наше здивування, коли вона увечері передала нам до помешкання у сестер Василіанок диск з фільмом про цю ікону!
Красичин
Ближче до обіду вирушаємо в Красичин за 10 км. від Перемишля, чудовий замок ренесансної доби з парком. В автобусі (4 зл.) розговорюємося з нашою заробітчанкою з Тернополя, котра обходить тут стареньку 96-річну бабусю. Каже вона нам, що покаже, де можна гарно (9 зл. за годину) заробити на полуницях. Ми їй у відповідь: «Ми – туристи, їдемо подивитися замок». Вона, звичайно, віри не йме, що українки можуть тут бути з такою метою і перепитує нас, чи не були ми в Італії, що, на її думку, там заробили, а тепер їдемо дивитися Польщу.
Про Красичин скажу лише: оглядаючи таку красу, роздумували, що, напевне, щось схоже було і в нашій Скалі за Голуховських. Дуже подібні асоціації: парк ХІХ століття, озерце, висадка дерев на честь народжень дітей князя Сапіги (до речі, той самий, що володів нашим Більчем-Золотим). Біль за втраченою красою в рідному містечку аж розриває душу! Але нема на то ради… Зараз Красичинський замок використовується задля різних фестивалів, конференцій. Якраз в той день там готувався захід, розкладався посуд, водичка, підключалася техніка. Та ніхто нам не заборонив (як у нас – «закритий захід») пройтися кімнатами і сфотографувати. До речі, відвідини всього комплексу коштують 7зл. для дорослих і 5 зл. для дітей.
Український цвинтар в Перемишлі «Пикуличі»
Обов'язково відвідати його я для себе вирішила ще вдома. Та станом на 6 год. вечора вівторка надія на здійснення цього плану була примарною. Ніхто з перехожих не знав ( а перемишляни уникають, ніде правди діти, цю тему), як нам серед маси гробів віднайти потрібні. Зате при вході ми натрапили на меморіал «закатованих поляків на Волині від рук УПА». Де Перемишль, а де Волинь, де правдива правда, а де «потрібна» правда… Та рука Божа вела нас в той день: вирішивши спитати у приватних садибах, ми з першого разу натрапили на українця Богдана Лопушинського, котрий з вигуками: «Хто вас спровадив до мене?» запросив у двір і дві години на своєму авто возив нас на сам Військовий цвинтар та на могили (нещодавно віднайдені польськими істориками) простих українців з навколишніх сіл, розстріляних польським комуністичним режимом. З розповіді нашого гіда: «Їх, українців, розстрілювали десь в місцевих «енкавеес»ах, а таємно хоронили на краю міського цвинтаря серед самогубців, як псів». Що то за чоловік, пан Богдан! Був на Майдані, перевозив джипи для АТО (з його слів, за те тепер не може в'їхати на авто в Україну), всі його 4 доньки закінчили українську гімназію імені Маркіяна Шашкевича, живе активним життям української громади, якій зараз у Перемишлі ой як нелегко! До прикладу, у минулому році, він в зв'язку з нападами польських націоналістів на ходу до Українського військового цвинтаря дав місцевому телебаченню інтерв'ю. На другий день, прийшовши на роботу (він працює вчителем праці в ліцеї), директор запропонував йому піти на лікарняний, бо вимагають його звільнити. Зайшла у нас бесіда про Катедральний собор, котрий у греко-католиків був відібраний у 1946 році і переданий полякам. Ті понищили всі статуї наших святих, відбили меморіальну табличку на честь Маркіяна Шашкевича. У 1991 році українці Перемишля почали добиватися повернення Катедри, та це вже було неможливо і тому Папа Римський Іван Павло ІІ приймає рішення передали греко-католикам костел Кармелітів Босих. І тут стається єдиний випадок на весь світ, коли Івана Павла ІІ не пустили до костелу! І де, в Польщі! Папа надав інший храм, який на той час був майже непридатний до богослужіння. Та українці його з часом відновили і ця барокова споруда зараз є осідком нашого єпископа. Наша розмова триває і тут така польська пані, котра гуляє якоюсь скандинавською ходою з лижними палицями зупиняється і каже: «Не може бути такого, щоб нашого Папу ( а вони всі його так називають) не пустили в Перемишлі». Пан Богдан звертає нашу увагу на коротку людську пам'ять: «Бачите, пані – корінна мешканка, старшого віку, а події 25 літньої давності не хоче пам'ятати». Прощаючись, ми бажали один одному триматися. Пан Богдан у відповідь: «Ми протримаємось, а ось ви там, в Україні, щось робіть, бо навіть приїжджаючи до Львова, всюди лізе в очі «руський мір».
Краків
Останнього дня ми вирушили до Кракова. Знову ж не буду переказувати всіх тонкощів історії цього міста, скажу лише, що найшвидше ми відвідали Вавельський замок і Кафедральний собор на Вавелі, де покояться польські королі та видатні особистості від Міцкевича, Пілсудського, Костюшка до родини Качинських. Скажу я вам, грандіозне то рішення було, хто задумав це все зібрати докупи! Ось вам і виховання поляка, ось вам і плекання гідності нації! А ми: кості усіх наших гетьманів порозкидані не знати де, всі видатні українці ХХ століття знайшли вічний спочинок «за кордонами», так ще й там не мають спокою, зважаючи на історію з прахом Олександра Олеся… Звичайно, то не лише з нашої вини, та все ж, не бережемо ми свою історію… Маршрут цим «цвинтарем» чітко продуманий, всюди різномовні охоронці справляють цей багатотисячний натовп з усіх куточків Європи і цілого світу в потрібний напрямок і ніхто не нервує, ніхто нікого не «напрягає». Щодо вартості, то вхід на сам Вавель безкоштовний, а окремо оплачуються Королівські палати чи собор, у якому були ми (19 зл. я і дитина).
Дуже швидко і просто за картою і навігатором ми знайшли Археологічний музей, придбаний квиток до котрого прикрашає наш Збруцький Світовид. Емоції моєї історичної душі при його спогляданні вже били через край! На додаток – єгипетські мумії і багато всілякого. Адже експозиція Краківського Археологічного музею вважається однією з найбагатших в світі. Ціни – ті ж самі, що і на Вавелі. Перебігши середмістям Кракова, забігши до Маріацького костелу та помилувавшись чим встигали, ми повернулись до Перемишля, а на другий день зранку – додому.
Насамкінець, головний висновок, який особисто я для себе зробила: європеєць, то перш за все гідна людина з повагою до себе та навколишніх. Нам, людям з постколоніального, постгеноцидного суспільства, конче потрібно їхати і дивитися. І розуміти, що змінити країну – реально, та треба думати, отримувати освіту, читати багато, одним словом, працювати над собою.
Джерело: Оксана Ундерко
Перші враження
Після кордону одразу кидаються в очі великі, красиві вітряки, дороги з чудовою розміткою, покошені доглянуті узбіччя. А Перемишль то вже такий чистий, увесь брукований, що складається враження, ніби все помите шампунем. Ми мешкали в монастирі сестер Василіанок (це – сучасна будівля зі всіма зручностями, хоча побудована українською греко-католицькою громадою ще на початку ХХ століття і серед фундаторів був навіть Митрополит Шептицький), тож відчуття, ніби й не покидали Україну, присутнє. Заздалегідь запланувавши у понеділок поїздку до Любліна, ми вирушаємо на залізничний вокзал за квитками. І ось приємна несподіванка: маючи серед нас дитину (мого 13-річного сина), ми можемо придбати квитки «родинні» зі 30% знижкою на всіх нас чотирьох і п'ятий син. Тому поїзд до Любліна нас коштував замість 59 злотих на одного в одну сторону ( це майже 420 грн!) 41 злотий. До речі, у всій мандрівці найбільше коштів ми затратили саме на переїзди. Але чого варті їхні потяги! Все автоматизовано, чисто, кондуктори проходять десь на середині шляху, всі чоловіки, охайні, з посмішками на обличчях. І весь сервіз побудований на довірі та ввічливості.
Люблін
Місто на відміну від Перемишля досить брудне, але то лише щодо польських реалій. В старому місті так само все ідеально і розраховано на найнеобізнанішого туриста: все пояснено, намальовано, люди залюбки стають до розмови і відповідають на нашу українську. Не буду переповідати всіляких історичностей, скажу лише, що в замку є каплиця Святої Трійці, розмальована українськими митцями у східному візантійському стилі за часів Ягайла (1418 рік). На жаль, в день нашого перебування, вона була зачинена. Зате ми побачили в старому місті тисячі шведських вболівальників, котрі заливалися пивом, очікуючи вечірнього футбольного матчу їхньої молодіжки. Маса дітей, а у Польщі зараз тривають часи шкільних екскурсій, щасливі обличчя туристів з усіх куточків Європи, чудові атракції типу фонтану, котрий розбризкує свої води на грайливу молодь – «що їм наша Україна? Наша війна? Наша розруха?» - думалося мені. А спостерігаючи за поводженням вчителів, вихователів та дітей очима української вчительки, то сум побирав мою душу. Діти там – то найбільша цінність. Коли за спиною почулося голосне, надривне вичитування дорослим якогось хлопчика, то одразу ж виявилося, що діалог на агресивних нотках ведеться російською мовою («Я тебе сказал, что нельзя!»). До дітей так розмовляють тільки на пострадянському просторі.
Перемишль
У вівторок раненько вирушаємо у Перемишлі (а ми там жили) до нашої церкви: монастиря отців Василіан на Засянні – лівого берега Сяну. Наші монахині та монахи, наш священик, відчуття, що ми – серед своїх! Після Служби бесідуємо з пані Надією, етнічною українкою з Закерзоння, батьків котрої у далекому 1947 році вивезли на північ, у Щецін. Та тепер вона повернулася і мешкає в Перемишлі. Говоримо про їхнє життя тут, у Польщі, про похід напередодні у неділю на український військовий цвинтар у Пикуличі (передмістя Перемишля), де наприкінці І світової війни у таборі для інтернованих повмирали від пошестей дві тисячі воїнів УГА, УНР, а вже у 90-ті сюди ж були перенесені останки вояків УПА, позбирані навколишніми лісами. Пані Надія рекомендує ще нам відвідати у Ярославі (це поряд) нашу чудотворну ікону, та часу ми на це не маємо. Яким же ж було наше здивування, коли вона увечері передала нам до помешкання у сестер Василіанок диск з фільмом про цю ікону!
Красичин
Ближче до обіду вирушаємо в Красичин за 10 км. від Перемишля, чудовий замок ренесансної доби з парком. В автобусі (4 зл.) розговорюємося з нашою заробітчанкою з Тернополя, котра обходить тут стареньку 96-річну бабусю. Каже вона нам, що покаже, де можна гарно (9 зл. за годину) заробити на полуницях. Ми їй у відповідь: «Ми – туристи, їдемо подивитися замок». Вона, звичайно, віри не йме, що українки можуть тут бути з такою метою і перепитує нас, чи не були ми в Італії, що, на її думку, там заробили, а тепер їдемо дивитися Польщу.
Про Красичин скажу лише: оглядаючи таку красу, роздумували, що, напевне, щось схоже було і в нашій Скалі за Голуховських. Дуже подібні асоціації: парк ХІХ століття, озерце, висадка дерев на честь народжень дітей князя Сапіги (до речі, той самий, що володів нашим Більчем-Золотим). Біль за втраченою красою в рідному містечку аж розриває душу! Але нема на то ради… Зараз Красичинський замок використовується задля різних фестивалів, конференцій. Якраз в той день там готувався захід, розкладався посуд, водичка, підключалася техніка. Та ніхто нам не заборонив (як у нас – «закритий захід») пройтися кімнатами і сфотографувати. До речі, відвідини всього комплексу коштують 7зл. для дорослих і 5 зл. для дітей.
Український цвинтар в Перемишлі «Пикуличі»
Обов'язково відвідати його я для себе вирішила ще вдома. Та станом на 6 год. вечора вівторка надія на здійснення цього плану була примарною. Ніхто з перехожих не знав ( а перемишляни уникають, ніде правди діти, цю тему), як нам серед маси гробів віднайти потрібні. Зате при вході ми натрапили на меморіал «закатованих поляків на Волині від рук УПА». Де Перемишль, а де Волинь, де правдива правда, а де «потрібна» правда… Та рука Божа вела нас в той день: вирішивши спитати у приватних садибах, ми з першого разу натрапили на українця Богдана Лопушинського, котрий з вигуками: «Хто вас спровадив до мене?» запросив у двір і дві години на своєму авто возив нас на сам Військовий цвинтар та на могили (нещодавно віднайдені польськими істориками) простих українців з навколишніх сіл, розстріляних польським комуністичним режимом. З розповіді нашого гіда: «Їх, українців, розстрілювали десь в місцевих «енкавеес»ах, а таємно хоронили на краю міського цвинтаря серед самогубців, як псів». Що то за чоловік, пан Богдан! Був на Майдані, перевозив джипи для АТО (з його слів, за те тепер не може в'їхати на авто в Україну), всі його 4 доньки закінчили українську гімназію імені Маркіяна Шашкевича, живе активним життям української громади, якій зараз у Перемишлі ой як нелегко! До прикладу, у минулому році, він в зв'язку з нападами польських націоналістів на ходу до Українського військового цвинтаря дав місцевому телебаченню інтерв'ю. На другий день, прийшовши на роботу (він працює вчителем праці в ліцеї), директор запропонував йому піти на лікарняний, бо вимагають його звільнити. Зайшла у нас бесіда про Катедральний собор, котрий у греко-католиків був відібраний у 1946 році і переданий полякам. Ті понищили всі статуї наших святих, відбили меморіальну табличку на честь Маркіяна Шашкевича. У 1991 році українці Перемишля почали добиватися повернення Катедри, та це вже було неможливо і тому Папа Римський Іван Павло ІІ приймає рішення передали греко-католикам костел Кармелітів Босих. І тут стається єдиний випадок на весь світ, коли Івана Павла ІІ не пустили до костелу! І де, в Польщі! Папа надав інший храм, який на той час був майже непридатний до богослужіння. Та українці його з часом відновили і ця барокова споруда зараз є осідком нашого єпископа. Наша розмова триває і тут така польська пані, котра гуляє якоюсь скандинавською ходою з лижними палицями зупиняється і каже: «Не може бути такого, щоб нашого Папу ( а вони всі його так називають) не пустили в Перемишлі». Пан Богдан звертає нашу увагу на коротку людську пам'ять: «Бачите, пані – корінна мешканка, старшого віку, а події 25 літньої давності не хоче пам'ятати». Прощаючись, ми бажали один одному триматися. Пан Богдан у відповідь: «Ми протримаємось, а ось ви там, в Україні, щось робіть, бо навіть приїжджаючи до Львова, всюди лізе в очі «руський мір».
Краків
Останнього дня ми вирушили до Кракова. Знову ж не буду переказувати всіх тонкощів історії цього міста, скажу лише, що найшвидше ми відвідали Вавельський замок і Кафедральний собор на Вавелі, де покояться польські королі та видатні особистості від Міцкевича, Пілсудського, Костюшка до родини Качинських. Скажу я вам, грандіозне то рішення було, хто задумав це все зібрати докупи! Ось вам і виховання поляка, ось вам і плекання гідності нації! А ми: кості усіх наших гетьманів порозкидані не знати де, всі видатні українці ХХ століття знайшли вічний спочинок «за кордонами», так ще й там не мають спокою, зважаючи на історію з прахом Олександра Олеся… Звичайно, то не лише з нашої вини, та все ж, не бережемо ми свою історію… Маршрут цим «цвинтарем» чітко продуманий, всюди різномовні охоронці справляють цей багатотисячний натовп з усіх куточків Європи і цілого світу в потрібний напрямок і ніхто не нервує, ніхто нікого не «напрягає». Щодо вартості, то вхід на сам Вавель безкоштовний, а окремо оплачуються Королівські палати чи собор, у якому були ми (19 зл. я і дитина).
Дуже швидко і просто за картою і навігатором ми знайшли Археологічний музей, придбаний квиток до котрого прикрашає наш Збруцький Світовид. Емоції моєї історичної душі при його спогляданні вже били через край! На додаток – єгипетські мумії і багато всілякого. Адже експозиція Краківського Археологічного музею вважається однією з найбагатших в світі. Ціни – ті ж самі, що і на Вавелі. Перебігши середмістям Кракова, забігши до Маріацького костелу та помилувавшись чим встигали, ми повернулись до Перемишля, а на другий день зранку – додому.
Насамкінець, головний висновок, який особисто я для себе зробила: європеєць, то перш за все гідна людина з повагою до себе та навколишніх. Нам, людям з постколоніального, постгеноцидного суспільства, конче потрібно їхати і дивитися. І розуміти, що змінити країну – реально, та треба думати, отримувати освіту, читати багато, одним словом, працювати над собою.
Джерело: Оксана Ундерко
