Учора минуло 103 роки з часу смерті геніального поета, нашого українського пророка Івана Франка. Відомо, що Каменяр не раз бував на Тернопільщині, зокрема, у Борщівському повіті. Відвідував родину всященика у селі Циганах, молився і співав псалми у місцевій церкві.

У селі Бабинцях, що на Борщівщині, похована і його найулюбленіша учениця, а за деякими твердженнями окремих дослідників — кохана Климентина Попович-Боярська.

Кохання цієї жінки до поета дослідники його творчості назовуть терновим, адже саме для неї воно стало гірким, як полин.

У селі Бабинцях учениця і кохана Івана Франка Климентина Попович провела останні два роки свого життя.

Ця жінка мала непересічний талант, але непростою була її доля. Народилася вона в селі Велдіжі (тепер Шевченкове, Долинського району Івано-Франківської області) у сім’ї вчителя. Як і батько, стала вчителькою, здобувши середню педагогічну освіту у Львові.

Ще задовго до цього, вона вирішує присвятити себе поетичному слову. У цьому бажанні юна Марія – Климентина скоріше була не ліриком, а бійцем на барикадах, де відстоювала своїм пером і словом земляків, їх право на щастя, висміювала тогочасні устої і несправедливість.

Була ученицею Івана Франка. Їхнє знайомство, спочатку в листах, а потім особисте, тривало майже два десятиліття і переросло у щиру дружбу.

Деякі дослідники творчості Каменяра схиляються до думки, що між ними були більші почуття, аніж просто дружба. «Я зачисляю вас до людей, найближче стоячих до мого серця», — зізнався Франко. Молода 21-річна вчителька зважилася таємно послати кілька віршів у редакцію «Зорі», підписалась «Зулейка» (арабське ім’я – блискуча, найкрасивіша).

Навесні 1884 року львівський часопис «Зоря» надрукував два вірші, відредаговані Іваном Франком, — «Чого я бажаю?» і «Мусиш любити» за підписом Климентія П. Це був поетичний дебют молодої поетки.

Ще більше її окрилили слова, які вона прочитала у листі-відповіді Франка: «…У Вас безперечний талант… поетична сила слова… високий політ фантазії… Ваш Іван Франко…». «Як же це, до мене, нікому не знаної, в сільській глуші загубленої учительки, відзивається такий велет, таке божище недосяжне!», ділиться у спогадах К. Попович.
Грайливість поезії «Мусиш любити» вразила Івана Яковича і він надрукував у «Зорі» вірш «Гарна дівчино, пахущая квітко».

Відомо, що поет часто приїздив до неї в Жовтанці, а потім у Честинці, що недалеко від Львова, де вона працювала вчителькою. Про це вона пише у своїх спогадах.

А ще вона трепетно берегла усе життя 39 листів від великого Каменяра. Листування не припинялось навіть тоді, коли вона вийшла заміж за священика Омеляна Боярського.

Вона вважала, що своєю дружбою, ставленням вплела у його тернисту долю свою невинну квітку щирих, дівочих почуттів. Про це й написала:

А як в поему Твоїх юних днів

Я також вплела квітку хоч одну,

Посеред злиднів одну хвильку втіх –

Я, Друже, хвилю цю благословлю!

Та справжнього кохання між друзями по перу не вийшло: Франко несподівано одружується з іншою, а Климентина картатиме себе усе життя за те, що не боролась за своє щастя.


фото: могила Климентини Попович-Боярської у селі Бабинцях

Творчий доробок поетеси не надто великий, а це 32 вірші, поема «Звичайна історія», шість оповідань, спогади, присвячені Іванові Франку та Наталії Кобринській. Але яка суть і зміст у цих віршованих рядках, яка палка любов до слова, життя, кохання!

Климентина Попович-Боярська була воістину величною жінкою, у житті якої, радість і туга міцно переплилися. На жаль, туги і горя на схилі літ вона пізнала вдосталь. Нещасливим було її подружнє життя. Її чоловік – Омелян Боярський, мав парафію у Новосілці Костюковій(тепер – село Новосілка Заліщицького району), там вона і провела у клопотах за ним і чотирма дітьми свої останні роки життя.

Чоловік поетки, як стверджують деякі джерела, був справжнім тираном: не дозволяв дружині листуватися з Франком, писати поезії, спалював усі її записники.

По смерті чоловіка (його застрелили на ганку власної хати), її, хвору і немічну, перевозять до села Бабинців, де вона невдовзі і помирає.

Про історію цієї непересічної жінки, її стосунки із Франком йдеться у книзі заслуженого журналіста України Петра Довгошиї «Увійти в таємниці духу. Іван Франко і Борщівський край».

На мармуровій плиті могили викарбувані слова із її вірша:

Тож пробудімося! Нас завзивають

Святії тіні предків наших!

Зриваймо пута, що нас мотають

Від віків, — вгору дивімося всі!

Чи не актуальні ці слова й нині?

Ірина Мадзій, газета «Вільне життя плюс».