Головна » 2018 » Листопад » 15 » Скала. Місто, що сміється та пахне яблуками


Скала. Місто, що сміється та пахне яблуками

20.02.2019
Автор: Sashko
Коментарі: 0
Переглядів: 333


Я потрапила в Скалу-Подільську радше випадково та без сформованих очікувань. Проте довгу дорогу (туди – дві з копійками, назад – близько трьох годин) абсолютно компенсувало те, що там побачила.

Між є та нема


Думала, що після Чорткова, Бережан і Бучача вже нічим не здивуєш, але Скала не просто здивувала, вона не відпускає й тепер, коли після подорожі минуло трохи часу. Можливо, вона вплинула не стільки наявними архітектурними пам’ятками, скільки атмосферою.

Вона тут специфічна (принаймні, у старій частині) – такий собі хисткий стан між існуванням і руйнуванням, власне, руйнування вже запущено й пустка оселилась в багатьох точках. Це місто ідеальне, коли вам подобається гуляти серед легкої тривоги недомовленості, майже не зустрічаючи людей, торкатись запилюжених дверей і вікон. Це місто має такий вигляд, наче у ньому є життя, а водночас нема. (Це проте не означає, що тут нема типової забудови, доглянутих будинків, життєрадісних і пасторальних картин, надій на світле майбутнє – але то тема для інших оповідачів, я лишу собі сомбурність і сугестивність з доданком сюрреалістичності).







Середмістя


Щойно вийшла з автобуса, як відчула запах такого, знаєте, сидрового штибу, і потім він переслідував під час ходіння містом то наростаючи, то спадаючи. А ще чи не перше, що впало у вічі – напис «Місто, що сміється» на паркані. Тож від початку Скала стала містом, що сміється й пахне яблуками.

У старому місті є де погуляти. Зануритись у одно-двоповерхову забудову, будинки якої туляться одне до одного раменами. Найцікавіше тут не зі сторони вулиці, а з протилежної, де приватність, теплота життя й різноманітність речей, теплі кольори, осінні квіти, запахи кухні й уривки розмов.

Одноповерхові будинки змінюють сецесійні кам’яниці, де кожні двері як одкровення про красу й гармонію ліній – розглядаєш візерунки декоративних граток, ба навіть одвірки (надибала ось таку табличку, де все, що вдалось розібрати, слово sicurta). Кам’яниці старіють як люди – тріскає шкіра, з’являються зморшки, обриси плавнішають та розмиваються, тьмяніють кольори, метали іржавіють, рідини висихають. Як писав класик «На будинку з'являється знак запустіння. Високосного року гірке насіння».







Кам’яні рекурсії


Із ветхого настрою виводить прогулянка до замку. Дорогою дивлюсь на пізньоготичний костел Внебовзяття Пресвятої Діви Марії, зведений в 1719-1624 роках і церкву Святого Миколая, збудовану 1882 року. Остання прикметна тим, що тут Михайло Грушевський обвінчався з Марією Вояковською. Замковий палац зведений в середині XVIII століття. Від нього залишилось саме стільки, аби натякнути на мегаломанські розміри. Все це кам’яне замовляння дуже величне – розглядаєш гіпнотичну рекурсію вхідних порталів, проходиш тут, виходиш там, слухаєш, як трава треться об камені, розплутуєш візерунки кладок – більші й менші камені, здається левітують.



Парк і капличка


Відтак – в інший кінець міста, до резиденції Ґолуховських. Дорогою відкривається таємниця яблучного трунку – не кільканадцять садів відкрились взору, а фури, навантажені яблуками, прозаїчно, все ж колоритно. А от де поетики не бракує, то це біля парку. Перед його брамою хочеться вклякнути й розглядати її дрібниці-дещиці-складові. Напис «Збруч» додає гротеску на тлі всіх цих преціозних графічних па, але нехай. Далі знак від не такого далекого минулого – олень, святий у своїй простоті.Через парк – а він грандіозний – двадцять шість гектарів із різноманітними деревами й чагарниками до залишків резиденції власників. Від неї залишились офіціна (флігель), стайні та оранжерея. Не так багато, але для того, аби надихнутись місцем, цілком достатньо.

Останній пункт – руїни каплички-гробівця Ґолуховських. Те, що залишилось від неї, вражає, але, очевидно, вражатиме вже не довго. Весь день мандрівки виявився радше сірим і смутним (що досить таки логічно доповнювало бачене), а коли була біля каплиці, хмари розступились. Драматизм був просто неперевершений, а краса моменту била наповал. Я кільканадцять разів перебирала ракурси, погляди й масштабування. До речі, зверніть увагу на ці металеві двері з оздобою. Вони прочиняються на трохи, але зазирати всередину довго не хочеться – блискуча чорна вода, що породжує макабричні асоціації. Ще раз глянувши на капличку, прощаюсь із містом.





Анна Золотнюк для Терен
Переглядів: 333

Коментарі

avatar