Головна » 2020 » Травень » 27 » Справа життя борщів'янки Наталії Галич

Справа життя борщів'янки Наталії Галич

28.09.2020
Автор: Sashko
Коментарі: 0
Переглядів: 2350
Борщів’янка Наталія Галич із дитинства мріяла стати вчителькою. Пригадує, у дитячому садочку навчала читати однолітків. Через роки справді стала освітянкою, мудрою наставницею, котру з теплотою згадують колишні учні Борщівської школи, а тепер гімназії ім. Романа Андріяшика.

На шляху до мрії


Нині Наталія Вікторівна мешкає в Канаді, у місті Торонто. Там здійснилася одна з найзаповітніших її мрій: жінка стала директоркою суботньої школи для українців, котру разом із однодумцями створила за два місяці. Було важко, але цікаво, — наголошує Наталія Галич.

Цю вродливу, стильну, цілеспрямовану жінку не зупиняють на шляху до мрій жодні труднощі. Вона вміє долати життєві вершини і є взірцем сучасної жінки, справжньої героїні нашого часу. Хоча вже п’ятнадцять років у Канаді, її серце належить Україні. І кожен приїзд до рідного міста — як свято.

Наталія Галич закінчила Кам’янець-Подільський педінститут із відзнакою і повернулася в рідну школу. Колишні учні згадують її цікаві, творчі уроки англійської мови: перегляди англомовних фільмів, тематичні вечори й вікторини, спілкування англійською навіть у позаурочний час.


Пані Наталія дуже творча, завжди в пошуку нових ідей, вражень. Розвиватися і вдосконалювати свої знання — це її життєве гасло. Втриматися на одному місці такій свободолюбивій натурі важко. Тож коли трапилася нагода поїхати до Лондона, Наталія Вікторівна без вагань прийняла пропозицію. Пізніше жила й працювала в Об’єднаних Арабських Еміратах.

У 2005 році наша землячка дізналася про офіційну програму для висококваліфікованих спеціалістів Skilled Worker Program у Канаді. Тоді там потребували вчителів. За умовами федеральної програми, якщо людина мала відповідну освіту, чотири роки досвіду, високий рівень знання англійської, то могла подавати документи. Наталія Галич спробувала — і її одразу ж відібрали.

Згадуючи перші роки життя на чужині, каже, що було нелегко прижитися навіть зі знанням мови.

— Українець за кордоном — це, як правило, людина, котра хоче і вміє працювати, поважає закони й традиції країни проживання, але водночас пам’ятає і шанує рідну мову, культуру, — розповідає пані Наталія. — В Канаді було чотири головні хвилі еміграції. Люди шукали можливості безпечно жити і працювати в країні, де верховенство права й демократія, стабільність і рівні можливості для всіх. Попередні покоління українців багато працювали і дбали про розвиток українства. Вони побудували церкви, школи, створили кредитівки, різноманітні організації. І все це залишили нам у спадок. Тож хоча й Канада далека і урбанізована країна, але не чужа для українців, яких тут багато не лише в провінції Онтаріо, а й у Манітобі, Саскачевані, Альберті, Квебеку й Британській Колумбії.

Вирвати себе з корінням і прижитися на чужині нелегко. Дипломи, отримані в Україні, довелося підтверджувати і здобувати Онтарійський сертифікат, щоб мати можливість викладати в школі. В очікуванні диплома Наталя пішла працювати в магазин одягу, пізніше стала менеджером. Але знала, що ця робота тимчасова.

Сьогодні моя співрозмовниця із вдячністю згадує родини Питльованих із Борщева, Ясиновських і Матвієнків з Тернополя, Гогоців із Чорткова, Олю Вітвіцьку з Більче-Золотого, котрі підтримали її у перші роки перебування в Канаді.

Нова школа — нові можливості


— Мені завжди хотілося робити щось більш вагоме, пов’язане з Україною та нашою громадою, хоч я і часто волонтерила на різноманітних заходах, — пригадує Наталя. — Тому залюбки погодилася працювати в суботній українській школі імені Лесі Українки. На жаль, через три роки ця школа припинила діяльність. І ми з батьками та частиною вчителів вирішили створити нову. Багато труднощів виникало із реєстрацією закладу, отриманням численних дозволів, пошуком коштів. До того ж часу залишалося зовсім мало — два місяці. Та головне питання, яке мене турбувало найбільше: чи прийдуть діти? Чи повірять люди в нову школу? Я щаслива, що наша віра та наполегливість зробили свою справу і з вересня 2019 року ми розпочали працювати.



Тепер Наталія Вікторівна вважає цю школу справою всього життя. Ранок цієї жінки починається із чіткого плану дій на день, а вечір — зі складання графіка на завтра. Вона буквально живе в школі, опікується кожною українською родиною, кожною дитиною.

Школу відвідують діти віком від чотирьох до 17 років. Нині їх 78. Старшокласники отримують «кредити», тобто оцінки, які їм зараховують в атестат і які покращують середній бал. Це великий плюс для вступу в коледж чи університет. Програми, за якими тут навчаються діти, ухвалює Шкільна Рада при Конгресі українців Канади.

Розглядаючи світлини зі сторінки школи у фейсбуці, може скластися враження, що це творча майстерня, а не типовий навчальний заклад. Діти усміхнені, щасливі, а з ними поруч на багатьох світлинах така ж усміхнена Наталія Галич, наша чарівна землячка.

Цій жінці вдалося подолати всі стереотипи щодо усталеної методики викладання. Вона створила у школі атмосферу творчості і свободи. Поряд із викладанням традиційних предметів дітей навчають акторської майстерності, основам математики, фінансової грамоти. Залюбки учні відвідують заняття із бальних танців, малювання, вивчають українські пісні й поезію. Вихованці Нової школи часто беруть участь у різноманітних концертах і фестивалях, популяризуючи українську культуру в Канаді.

— Наші учні навчаються за спеціальними підручниками для дітей діаспори, але ми використовуємо і підручники з України, — продовжує розповідь Наталія Вікторівна. — Зав’язалась у нас тісна співпраця із солістом музичного гурту Madheads Вадимом Краснооким. З концертами у школі побували співачка, віртуозна бандуристка Марина KRUT і військовий аташе України в Канаді полковник Віктор Сіромаха. Ми і надалі плануємо запрошувати та залучати до співпраці цікавих, талановитих і відомих українців, щоб наші діти могли спілкуватися й розвивати свої таланти, надихатися яскравими прикладами.

У Новій школі — десятеро вчителів і волонтери з різних куточків України. Серед них є наші земляки з Тернопільщини: Maріанна Паньків, Максим Окаринський і Марта Ясиновська (Тернопіль), Ірина Андрухів (Скала-Полільська), Галина та Марія Моцик (Бучач). Також працюють Люда Григорчук із Чернівців, Аліна Кукобко з Чернігівщини, Таня Сорокіна та Люда Цонева з Рівненщини, Елла Грушко з Одещини, Оксана Балабан із Івано-Франківської області.

— Робота в школі насправді займає багато часу, — пояснює Наталія Вікторівна. — Однак я ще допомагаю українцям вивчати англійську за допомогою методу Callan, який адаптовую до потреб North American English. Мені багато допомагають донька Оленка і чоловік. Оленка працює в УКС (Українська Кредитова Спілка), завжди допомагає мені з ідеями, фото і відео. Взагалі вона дуже стильна і має добрий смак, тож питаю в неї поради. За Україною, рідним Борщевом сумую, часто приїжджаю. Але коли ти активно працюєш у громаді, де є багато цікавих проєктів та зустрічей, то відчуваєш себе реалізованою, відчуваєш себе частинкою України в Канаді.



Канада — привітна, відкрита країна, де більшість людей дружелюбна й працьовита. Всі колись приїхали сюди з різних причин. Українців у Канаді люблять, бо вони працьовиті, добрі й щедрі, поважають інших та шанують свої традиції, культуру. Українці добре виховані, ввічливі, віруючі. Україночки —найкрасивіші: вродливі та привітні, тямущі й гостинні! Тут люблять нашу кухню.

Українських суботніх шкіл у Торонто й околицях є наразі вісім. Але про конкуренцію не йдеться. Нова школа, яку заснувала з однодумцями наша землячка, користується авторитетом серед місцевих жителів, вважається престижною.

— На майбутнє, звичайно, хотілось би відкрити більше шкіл по всьому Онтаріо та Канаді, — каже Наталія Вікторівна. – Думаю, з часом так і буде. Приємно, що діти емігрантів у третьому і четвертому поколіннях прагнуть вивчати рідну мову пращурів. Мабуть, говорить генетична пам’ять. І в сім’ях панують традиції вшанування української культури. До слова, представники інших діаспор також мають подібні школи: польські, італійські, португальські, болгарські, інші. Я дуже вдячна цій країні, бо тут ми можемо розвивати і підтримувати свою культуру.

Ірина МАДЗІЙ для "Вільне Життя"

Фото з архіву Наталії ГАЛИЧ.
Переглядів: 2350

Коментарі

Имя *:
Email *:
Код *: